Главное™

Сергій Ковшар: Коли Дмитро побачив першу кров, загибель друзів, сказав, що його місце на війні

Дмитро Ковшар з квітня 2014 року ніс службу в зоні АТО. Хлопець ще зі шкільних років мріяв займатися військовою справою. Йому подобалося ходити з батьком на полювання. Там він подекуди стріляв краще за дорослих. Завжди чинив по справедливості.

Йому подобалося

- Слабших він захищав. І тут Дмитро наш не міг інакше вчинити. Пішов рятувати.  Позивний у нього був Ірокез. Через те, що він так підстригся. От і сказав Діма: «Солідний чоловік  – це лисий чоловік», – зазначає мати Світлана.

Дмитро Ковшар народився 12 жовтня 1993 року в селищі Шевченкове. Тож недаремно майже співпала ця дата зі святом Дня захисника України. Дмитро завжди був активним. У школі брав участь у всіх заходах. Нікому не відмовляв. Якщо чимось і захоплювався, то вже надовго.

- З першого класу ми разом, – говорить однокласник Діми Артем Василенко. - У школі Дмитро вирізнявся куражем, веселістю. Хоч і навчатися не  дуже любив, але був завзятий. Тягнуло на військове ще зі школи. Разом хотіли вступати в академію. Часто з батьком їздив на полювання. Про АТО останнім часом не розмовляли. Другом був відмінним. Завжди підтримував, адже віддавав частину позитивного настрою іншим. Навіть не віриться, що з ним могло таке статися.

Після закінчення Шевченківського ліцею Дмитро вступив на заочне відділення Харківського інституту Міжрегіональної Академії управління персоналом на спеціальність «Фінансовий менеджмент». У жовтні 2011 року пішов на службу в 3-ій окремий полк спеціального призначення в м. Кіровоград.

- Бажання вступити до спецназу з'явилося після закінчення школи. Він ходив на бокс, потім біцепси качати на тренажерах і на бальні танці. Останнє я дуже хотіла. Синочок мамі не міг відмовити. Ходив на танці протягом 10 років. Отримав диплом щодо їхнього завершення, – з гордістю промовляє матір. - Хлопець любив стрибати з парашутом ще до війни. Полігони йому завжди подобалися. Він з самого дитинства займався мисливством. Гарно стріляв: з 5 разів потрапляв у 10. Коли Дмитра зараховували до Кіровограда, то він йшов як старший розвідник. А після того, як здав нормативи, то призначили снайпером.

Тато Дмитра Сергій працює в поліції. Розраховув, що син після служби буде з ним працювати.

- Казав, що хоче екстриму. І пішов у спецназ до Кіровограду. Хто ж знав, що буде війна. Йому все подобалось. І навіть коли вже почалася війна, він сказав, що піде туди. Бо коли побачив першу кров, загибель друзів, сказав, що його місце там, – додає батько.

Дмитрові дуже подобався Кіровоград. Він хотів там пізніше оселитися.

 - Їх прийшло кілька людей. Пам’ятаю, що Дмитро відразу проявив себе відповідальним. Усе виконував. Помітно, що йому подобалось. Працював із захопленням. Сам усе дізнавався. Але й досі не віриться, що його немає, – згадує старший сержант Віталій Сабадаш про своє знайомство з Дмитром.

У серпні 2014 року Діма отримав поранення під час бою в районі Саур Могили Донецької області. Уже в 2015 перевівся до 310-го окремого інженерно-технічного батальйону в селі Новоайдар Луганської області. Займав посаду виконуючого обов’язки санітарного інструктора батальйону.

- Казав хлопцям, що буде перев’язувати пальці. Я так зрозуміла, що як почалася війна, Дмитро дуже багатьох солдатів врятував. Раніше він у цих таблетках нічого не розумів. Коли нам прислали речі Діми, то серед них була сумочка з хрестиком, яка нині знаходиться в музеї, – говорить мати.

«Усе добре. Дякую, що мене так виростили»

Коли Дмитро приїздив додому, то на нього вже чекали друзі. Так одного разу після вечірнього відпочинку вони разом повісили прапор України на дах будинку. 

- Завжди казав: «Все добре. Дякую, що мене так виростили». У свої 20 років подякував за те, що так виховали, – згадує мама.

Дмитро планував одружитися з Оленою Гончаренко. Вони давно знали один одного, але ближче познайомилися через соціальну мережу.

- Я навіть не знала, що він в АТО. Спочатку боялася йому написати. Діма мені потім казав: «Чого ти?» Але я просто соромилася. Якось в Інтернеті стала вести патріотичну спільноту і кинула посилання Дмитрові. Так ми завели розмову. Потім по телефону, по Skype спілкувалися зранку до вечора. На День Збройних Сил зізнався, що дуже любить мене і запропонував зустрічатися, – розповідає Олена.

Дівчина навчається на астрофізика в ХНУ імені В. Н. Каразіна. Того року, коли загинув Дмитро, їй пропонували роботу за кордоном. Але вона відмовилася. Не уявляє, що робила б, якби дізналася лише там про долю свого коханого.

Дмитро не хотів зізнаватися про все, що відбувається, щоб не нервувати маму. А Олені він розповідав і про перемоги, і про втрати.

«Якщо не ми, то нас». За спецназ казав: «Ми своїх не кидаємо». Хлопці стояли горою один за одного, – зазначає Олена.

Матір Олени, Ніна Гончаренко, раніше працювала в місцевому магазині. Їй часто зустрічалися військові. Тож вона увесь час була в курсі воєнних подій. Ніна познайомилася з хлопцем, коли він приїхав із відпустки. На той час йому виповнився 21 рік.

- Виглядав він як дорослий чоловік. Відповідав за свої вчинки, завжди був конкретним. Дитина просто золота. Таких більше немає. По-перше, належне виховання. По-друге, на нього можна було покластися. Взагалі, шкода всіх дітей, які в АТО. Ніколи не думала, що так буде, – говорить Ніна Гончаренко. - Вони з Оленою зустрічалися 7 місяців. Збиралися одружитися. Дізналася про це восени. Олена ж ніколи не думала, що замість фати надягне чорну хустку.

Загинув Дмитро 4 липня 2015 року приблизно о 16:00. Незадовго до цього з ним розмовляли наречена та батько. Дмитро завжди телефонував Олені приблизно о 18:30. А того фатального дня ніхто довго не дзвонив. Потім у Facebook Сергій Єфремов написав, що на 29-ому блокпосту на трасі «Бахмутка» поблизу села Світличне Попаснянського району Луганської області розірвалася міна. Він зазначив, що загинули п'ятеро людей – двоє бійців батальйону «Айдар» та троє військових з 24-ї бригади.

Дмитро пішов надавати медичну допомогу пораненим бійцям. Після евакуації двох людей залишився ще важкопоранений солдат Роман Цапа. Але під час його транспортування хлопці потрапили на міну. Разом з Дмитром загинули молодший сержант Іван Смоляр та солдат Артем Романов.

- В останні дні червня перевівся на блокпост. Того дня перебував десь за сімсот метрів від вибуху, але пішов на допомогу. А за ним слідом хлопчики з Айдару та два сапери з Самбіру. Усі підірвалися, – зазначає матір.

Людина великої душі

У рідному для хлопця селищі Шевченковому пропонували перейменувати вулицю Радянську на вулицю Дмитра Ковшаря, на якій розташовується ліцей, де навчався хлопець. До суду була подана відповідна заява, але прохання відхилили.

- Коли отримали звістку про загибель Дмитра, то, звісно, не могли залишатися сторонніми спостерігачами. З осені розпочали сприяти тому, щоб встановити пам’ятну дошку. Нашу ініціативу підтримали. Ми подали клопотання, щоб перейменувати вулицю. Але нас не почули чомусь, –  коментує волонтер Шевченківського району Світлана Захарченко. - Дмитро  – людина великої душі. Одним з перших відгукнувся на біль нашої держави. Після завершення контракту знову пішов служити. Отримав поранення, але повернувся.

Родина досі шукає сил для того, щоб отямитися після пережитого. У цьому їм допомагають друзі та близькі знайомі. Адже тепер, за словами мами, потрібно жити для того, щоб синові не було соромно за батьків.

Кредом його життя було: «Хто, якщо не я». Рідні встановили пам’ятник, на якому викарбовано: «Ніхто, окрім нас».

У березні 2015 року нагороджений знаком «За військову доблесть». Також Дмитро є почесним громадянином Шевченкове. Указом Президента України №9/2016 від 16 січня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 1 березня 2016 року орден вручили батькам. Похований Дмитро Ковшар в селищі Шевченкове.

Карина Бондар, ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 3 курс


     Отправить в Facebook      Отправить в Twitter

Полная версия



© 2007-2017 Интернет-обозрение Главное™