Сотник Іван Андрійович, 28 років
Звання, посада, підрозділ: молодший сержант, командир 3 відділення 1-го взводу спеціального призначення 2-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення «Донбас» Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
Дата і місце народження: 18 серпня 1987 року, с. Грудки, Камінь-Каширський район, Волинська область.
Дата і місце загибелі: 2 травня 2015 року (помер від поранень), м. Маріуполь, Донецька область.
Обставини загибелі. У бою з російськими збройними формуваннями, обороняючи село Широкине (Новоазовський район, Донецька область), був поранений снайпером у голову - куля пробила каску. Помер у лікарні міста Маріуполя під час другої операції.
Нагородження: Указом Президента України № 324/2015 від 10 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
10 квітня 2015 року на своїй сторінці соціальної мережі «Фейсбук» 28-річний боєць батальйону спеціального призначення «Донбас» Іван Сотник за позивним «Чекіст» написав: «Моніторинг соцмереж показує, що багато українців до війни не готові. Ні морально, ні психологічно, ні логічно. Донести інформацію зараз - урятувати чиєсь життя або хоча б психіку. Ну, або підштовхнути до прийняття важливих рішень. У будь-якому разі, тут - усе по поличках.
Ніякого героїзму. Війна - це кров, смерть, відірвані руки, ноги, голови. Війна - це покалічені долі. Війна - це спалені міста. Доти, поки у вашій голові війна буде чимось гарним і героїчним, ви до війни не готові. Війна - це запах гною, гару, сечі і поту, а не пафосні монологи і красиві вчинки.
Завжди був проти радянського кіно про Другу світову. Красиві, причесані (іноді красиво замурзані сажею) правильні люди приймали однозначні правильні рішення. Усе виглядало як у класичних п’єсах: якщо герой хороший (“наш”), він правильно розмовляє, добре виглядає, правильно міркує і красиво вмирає в кінці. Якщо герой поганий (“німець”), то він вбиває, спалює, грабує і не рахується з жодною іншою точкою зору. У житті все не так. У житті погані солдати є з обох сторін, хороші солдати є з обох сторін, кожен упевнений, що він має рацію. Наші солдати теж не святі, наші снаряди теж можуть влучити у цивільний об’єкт, наші солдати не всі “кіборги”. Вони іноді не можуть зв’язати двох слів, іноді п’ють, іноді зазіхають на інших людей. І відбувається це тому, що в армію не відбирають за принципом “святий — не святий”, а закликають тих, хто може виконувати поставлене завдання. І завдання в солдата просте — воювати.
Будь ласка, прийміть це як факт.
Героїзм, подвиг, благородні вчинки та інше — питання ідеології. А ідеологія в будь-якій війні — другорядна. Ідеологія — це інструмент для мотивації солдатів і народу. І аж ніяк не першопричина. Тому не тіште себе ілюзіями, що в реальному житті люди керуються ідеологією.
Ніякого жалю… Подивись навколо. У твоїй країні вже рік іде війна. Хто б і як її не називав. Хто б не сміявся. Хто б не ставився до цього скептично. Війна йде між Україною і Росією. Вкраплення “ополченців” воюють на стороні і за інтереси Російської Федерації. Уряду Російської Федерації можуть вірити лише громадяни самої Російської Федерації і ще трошки “розумників” з України. Все. Усім іншим або пофіг, або вони РФ не вірять. Це факт. Хочуть цього Лавров і Путін чи ні. Втім, Лавров і Путін — це політика. А ми говоримо про сприйняття війни.
Якщо ти думаєш, що у твоєму місті тихо, а отже, у твоєму світі війни немає, ти помиляєшся.
Якщо ти думаєш, що ти сидиш у позі дзен, а отже, війни у твоїй країні немає, то ти помиляєшся свідомо.
Якщо ти сидиш у костюмі хіпі-пацифіста і проблеми тебе не хвилюють — це до першого вбитого друга, до першої жалоби у знайомих, до першої повістки, до першого вибуху на зупинці твого міста. Якщо ти намагаєшся вмовляти себе, що все обійдеться, то простіше поїхати.
Якщо нема куди їхати — перечитай статтю заново.
Так, на жаль, сталося, що про війну багато з нас знали з радянських фільмів. Там були обвуглені стіни згорілих будинків, масовані танкові атаки. Летіли літаки, грала музика. З криком “Ура!” в бій ішли вусаті молодці. У світі давно такого немає. Війна не така. Війна — це жінка, яка вийшла за хлібом і загинула від розриву снаряда на зупинці. Цей снаряд міг бути провокацією для “Лайфньюз”, міг бути бракованим снарядом, який просто не долетів до мети, міг бути невдалим влученням української армії, міг бути вдалим актом залякування від російських терористів. Жінка вийшла за хлібом — і жінки не стало. “Ура!” ніхто не кричав. Літаки не летіли. Місто не згоріло. Це і є війна. Думай про завтра. Це найважливіше. У когось “завтра” може не бути. А в тебе воно бути зобов’язано. Загинути просто. Але якщо тобі нікуди подітися, то чи не простіше зробити все, щоб вижити і перемогти?..»
Менше ніж через місяць після публікації цього допису життя Івана обірвалося. 2 травня 2015 року в с. Широкіне від ворожої кулі снайпера «Чекіст» загинув.
Герои АТО