Главное™

Чи потрібен Україні новий Пакт із діаволом?

Ніколи не довіряйте росіянам, бо росіяни не вірять навіть собі самим.
Отто Фон Бісмарк, напередодні Берлінського конгресу, 1878 р.

Ось, переглядаючи Інтернет побачив як рясніють стрічки новин повідомленнями: «В Латвії гучну перемогу святкує проросійська партія мера Риги Ніла Ушакова «Злагода» (по російськи «Согласие»), «Латвію очікує новий політичний курс», «Зарозуміла Європа програла Латвію, це тільки початок». В голові знову постали наші політики різного рівня, які кожного дня говорять про налагодження стосунків із Росією. Ось, зараз знову розпочнеться. Здавалось би, що ця тема має бути закрита, лист перегорнутий. Проте, враховуючи постійний інформаційний тиск на тему «покращення відносин з нашим братнім народом», знову маємо розповідати про зрозумілі речі.

Безумовно, всі хочуть мати хороші стосунки із сусідами, це правильне бажання. Але якщо сусіди постійно думають, як нашкодити, якщо вони невиправні? Яка до них може бути довіра, яке “налагодження стосунків” при такому рівні довіри? Що можна чекати від тих, хто закликає до такої “дружби”?

Якщо Ви скажете — Росія не фашистська, я з Вами не погоджуся. У Росії є всі елементи тоталітарного режиму: вождь, пропаґанда, придушення опозиції, а на сьогодні навіть загалом будь-якого «інакомислія», навіть релігійних громад «Свідків Ієгови», розв’язування війни та дружба з антидемократичними режимами. Хоча яка там дружба... Мені подобається називати Росію саме фашистською, хоча є багато різних термінів, які позначають таку злочинну диктатуру. Подобається тому, що зазомбовані росіяни самі часто репетують про боротьбу з фашизмом — постійно хочеться критикувати за ті вади, які сам маєш. Подобається тому, що я пам’ятаю і пишаюся перемогою над західним фашизмом у Друій світовій війні. Наступникам Сталіна хочеться подавати цю перемогу по-своєму, а я — роблю усе, щоби не дати. Вони самі — фашисти, а вождь їхній — погіршена версія Гітлера. Гітлер підняв Німеччину, перш ніж зруйнувати, а Путін — у першу чергу одна з найбагатший людей у світі, донька якого мешкає в Нідерландах.

Якщо Ви скажете — фашистській Росії довіряти не можна, а не фашистській — можна, тоді дозвольте запитання. А коли вона була не фашистською? При Єльцині була? Розстріл Державної Думи з танків і три тисячі загиблих, військові злочини у Чеченській Республіці Ічкерії, “мєшковщина” в Криму та захоплення Чорноморського флоту, просочення нашого суспільства аґентурою та узалежнення нашої економіки — це було до Путіна. При Єльцині. Єльцин — предтеча, політик перехідного періоду у час послаблення. Росія більшу частину часу свого існування має надзвичайно жорстокий режим і цими періодами населення її найбільше пишається. А загалом – «російський лібералізм завжди закінчувався на українському питанні».

Я дуже хочу, щоби “Росія без Путіна”, а з кимось нормальним, була можлива. Але навіть демократичний Єльцин не був для нас поступливим. Не ідеальна була і наша влада тих часів — колишні комуністи (у ті країни, де до влади прийшли колишні дисиденти — ми тепер їздимо на заробітки). Не ідеальною була позиція і західних політиків у дев’яності — Джордж Буш і Марґарет Тетчер 1991го взагалі аґітували проти незалежності України.

У в оцій атмосфері оцими кадрами було укладено Будапештський меморандум, текст якого спирається на саму лише довіру, на чесність та добрі відносини. Російська сторона, звісна річ, уже тоді знала, що меморандум з часом треба буде перекрутити або порушити. Питання стояло лише як і коли. Слушного моменту все не було, й ось недавно Лавров (донька у нього в Америці живе та російською мовою говорить гірше, ніж я анґлійською) сказав, що Україна порушила Будапештський меморандум. “Чим більша брехня, тим більш готові у неї повірити” - це теж риса фашизму.

Ще є вислів: “Фашисти майбутнього називатимуть себе антифашистами”. Хапаєш злодія за руку, а воно репетує: “антифашиста б’ють! рятуйте! фашисти!”.

Ні, підписати-то вони можуть, але чи виконувати...

Взагалі, зі злочинцями не можна вступати у договірні стосунки. Це й аморально, і послаблює юридичні позиції (у даному випадку у вимірі міжнародного права), і просто огидно. Згадую, як у Харків 12го року приїжджала на Мовний Майдан Леся Оробець та сказала на маленькому мітинґу: “У нас з Росією дружба — і газ по 320 доларів. У Грузії — війна, але газ по сорок доларів. Із слабкими не рахуються, слабких зневажають”.

Зараз ситуація загострилася й обстановка не просто дозволяє, а вимагає поступово, але наполегливо рвати із Росією стосунки. Ось і статистика від Мінекономіки впевнено звітує: експорт у порівняні з минулим роком виріс на 18 %, при цьому до ЄС – на 35 %. При цьому структура експорту до ЄС не така вже і погана: валютна виручка від чорної металургії – 2,4 млрд. долл. США, від продукції машинобудування – 1,5 млрд. долл. США (це вже щось, де був наш святий антикризовий «Азіров» ?!), від агросектора – 1,3 млрд. долл. США. Загалом на ЄС припадає 42 % українського експорту, до Росії – лише 8 %. Всі розмови про неможливість існування України ізольовано від Росії розбито економікою, а це є базис з яким важко сперечатись.

Ігор Алексєєв, член Ради Харківського обласного об’єднання всеукраїнського товариства “Просвіта”


Полная версия
© 2007-2018 Интернет-обозрение Главное™