Главное™

Брати: разом єдиний ланцюжок

Не вперше я бачу ту одноманітну атмосферу, яка панує на полігонах. Кожен військовий проходить через ці місця. Але люди - це те, що вносить колір в цю меланхолічну осінню, військову буденність.

В пошуках того єдиного персонажу для матеріалу, я звернулась до командира взводу. Він знає своїх людей, як ніхто інший. Варіантів було безліч: і люди з вищою освітою, і мега спортсмени, і красиві дівчата.

Але спостерігаючи за натовпом спантеличених поглядів новобранців, я помітила погляд довіри. Не любов, але щось сильніше за просту дружбу. Придивившись, я побачила двох юнаків, які ніби розмовляли. При цьому, слів вони не промовляли. Обоє були схожі. Спочатку я подумала – здалося. Все ж зважилась запитати командира, хто ці двоє, що читають думки один одного. Командира питання зовсім не здивувало. Він лише усміхнувся і сказав – вони брати.

Як жінку та майбутню матір мене глибоко вразила їх історія. Але в той момент я засумнівалася, чи етично буде її розповісти. Я спитала у братів, вони не заперечували.

Микола і Йосип Кертичаки родом з Херсонщини. Хлопці потрапили в Нацгвардію не за збігом обставин, а за покликом серця. Повістки вони отримали одночасно. Йосипу, молодшому брату, пропонували відкласти службу, поки старший Микола не відслужить першим та не повернеться додому, де залишалася мати та кохана дівчина. Але не зважаючи на це, вони вирішили служити разом. Бо брати. Бо один за одного.

«Жити одне без одного – це, як існувати без однієї руки чи ноги. А з двома ти себе почуваєш повноцінним. Так сталося, що батьки розлучилися. Я поїхав з батьком, а Йосип залишився з мамою. В цій розлуці ми прожили більше чотирьох років», – з хвилюванням в голосі розповідає Микола Кертичак і потайки поглядає на брата.

Не знаю, які думки були в хлопців в голові, коли ми почали спілкування, проте через кілька хвилин гримаси суворих військових зникли, а на їхньому обличчі з’явилася щира посмішка. Тремтіння в голосі розчинилося в повітрі, а хвилювання замінилося бажанням розповісти свою історію братерської єдності.

Після розлучення їхні батьки роз’їхались. Мати з малим Йосипом залишилися на Херсонщині, а батько переїхав на Полтавщину. Микола, не зважаючи на свій юний вік прийняв доросле рішення – підтримати батька і переїхати до нього. Мабуть він щось відчував, через кілька років батько тяжко захворів – лікарі діагностували рак. Його недуга стала тією рушійною силою, що об’єднала сім’ю. Сини робили все можливе аби заробити грошей на лікування. Вдвох працювали на охоронній фірмі, в перервах між роботою ще й підробляли.

В той момент я опустила очі на Колині руки, відразу стало видно – роботи вони не цураються. Навіть найтяжча їм під силу. Мені так захотілося зробити для хлопців щось приємне. Згадавши, що у кишені є кілька цукерок, протягнула їх юнакам. «Ні, дякую», - почула сором’язливу відповідь. Їх чемність та вихованість здались мені не звичними. Навіть про нецензурну лайку вони згадують, червоніючи.

Нажаль, кілька місяців тому батько помер. На фоні втрати Микола навіть почав палити. Йосипу прийшлось також нелегко, проте тоді він дав собі обіцянку більше ніколи не розлучатися з братом.

«Ми вже достатньо пожили окремо і сьогодні ніякі життєві обставини не стануть нам на заваді. Тим паче, що відслужити ми все рівно хотіли, а разом й легше. Тому я не погодився на пропозицію військомату відстрочити проходження служби, так я опинився в Нацгвардії з братом. З колективом нам пощастило, хлопці дружелюбні. У навчальній роті майже всі наші земляки і нам є про що поговорити», - не роздумуючи запевнив Йосип.

Хоча хлопці у військах більше тижня, та вони вже спланували свою службу. Задумуються навіть і про контракт, оскільки переконані, що після служби тут для них відкриється більше можливостей і у інших силових структурах.

«Зараз ми плануємо після прийняття присяги перевестися у військову частину Херсонської області. Хочеться бути поряд з мамою та коханою, які залишилися вдома», - мрійливо додав старший брат.

Не стримують емоцій та вражень від цієї пари і командири:

«З кожним роком моєї служби все більше дивуюсь таким ситуаціям. Настільки схожі ззовні та зовсім різні зсередини. Працьовиті та взаємні. Немов два кільця одного ланцюга, поодинці просто кільця, а разом єдиний ланцюжок» - ділиться командир взводу Денис Голик.

На мить мені здалося, що офіцер сам здивувався своїм словам. Та з ним я повністю солідарна. Історія двох солдат, двох братів змінила мій день. Їдучи на полігон я думала, що виконаю завдання за годину, але зараз північ і мені вдалося викласти на папері лише частинку своїх думок та вражень від сьогоднішнього знайомства. Як каже мудрість є люди, які п’ють каву – вони цікаві, а є люди, які п’ють чай – вони чарівні. Я не знаю, який напій кращий, але такими я бачу їх.

Олександра Кузнецова, Роман Іванюк, Олексій Лебідь, Аліна Марченко, Анастасія Павленко, Сергій Шенклян,

прес-офіцери Національної гвардії України,

Харків, 5 Слобожанська бригада НГУ


Полная версия
© 2007-2018 Интернет-обозрение Главное™