Главное™

Ікони і м'ясо

А ви, дівчино, що хотіли?

Я стою і не можу відвести погляду з ікони на вітрині з ковбасами у місцевій крамниці. Зображення Божої матері з маленьким Ісусиком на руках сумно дивиться на мене. Вже другий рік я живу у Львові і не припиняю дивуватись цьому парадоксу: як у настільки набожному місті, можуть так знецінюватись символи? Ікони біля календариків і плакатів «Не говорити до водія» у транспорті, статуї Божої матері у гірлянді та заставлені хрестами поштові скриньки в коридорах під’їздів. «Певно, це все галицькі традиції», - подумала про себе я, жителька центральної України.

У дитинстві я не розуміла, навіщо ходити до церкви. Пам’ятаю: 4-та ранку, холод і темрява, а ми з батьками шукаємо місце біля старенької каплички разом з великодніми кошиками. Чекаємо поки й до нас підійде священик. Великдень – це єдиний день у році, коли ми всією родиною ходили до церкви.

– А навіщо це все, мам? - запитувала я.

– Ну як, навіщо, бо так прийнято. Сьогодні ж свято.

Потім священик окропить мене водою, від чого стане ще холодніше, і ми повернемось додому. Тоді я не розуміла, хто такий Ісус, чому він воскрес і чому ми щороку фарбуємо курячі яйця у різні кольори. А втім, ніхто й не намагався мені цього пояснити.

Або інший епізод травматичного сприйняття традицій. Приготування святкового столу, як і в багатьох українських родинах, - справжній ритуал. Іноді мені здається, що ця частина – найголовніша з усього можливого святкування. Минулого року, коли ми з бабусею нарізали продукти для новорічних страв, я запропонувала відмовитись від салату олів’є.

– Ба, ну як ти не розумієш, олів’є – це символ Радянського Союзу, «совок» це, бабуню.

– Але який новий рік без олів’є? Це ж наші традиції!

Але й справді, чому? У Радянському Союзі, в якому культивувалось свято нового року, на кожному столі мали бути мандарини, салат олів’є і совєтскоє шампанське. Цікаво, що до оригінального рецепту, який створив шеф-кухар Люсьєн Олів’є, входили такі інгредієнти як чорна ікра, телячий язик, відварені раки та м'ясо дикого рябчика. Але, звичайно, що не всі люди в Радянському Союзі могли дозволити собі таку розкіш. Тому і маємо тепер у рецепті картоплю, моркву, ковбасу (так звану «варьонку»), яйця та квашені огірки.

«Та облиш ти зі своїми салатами!» - скажете ви. Гаразд, але чому б нам не придумати своє українське олів’є! Бо так не прийнято?

Поміж мною і бабусею западає важка тиша, ми продовжуємо нарізати салати.

«Заміж коли підеш? Як не збираєшся? А діти? Твоя мама тебе в 21 народила, а ти шо? Як не їси м’яса? Треба їсти, ти шо не українка? А сало – це сила, це ж традиція!».

Ну що ж, привіт новий рік. За вікном чути вибухи петард та феєрверків. На столі – звичні мандарини, шампанське і салат олів’є. Усе змінилося, але ні.

«Бо так прийнято» – вислів, який відображає залишки радянських традицій в нашій свідомості. Ставити зайві запитання, намагатися зрозуміти чи пояснити не викликало потреби. Українські традиції знецінювалися і зводились до автоматичного виконання. Але Україна – це ж більше, аніж примітивна символіка, яку нам насаджував Радянський Союз, - колосок, небо над ним і сало на вишитому рушнику.

Тож, врешті, що таке українські традиції? І чому мені ніхто ніколи не пояснював ось це «бо так прийнято»?

Для мене традиції – це можливість контакту та порозуміння з іншими. А не набір шаблонів, які нам з малечку пропонують виконувати без зайвих запитань. Це колективна усвідомленість та повага до своєї культури та до свого минулого. Але, в першу чергу, традиції для мене – це «діалог» між поколіннями. Тільки в такому випадку вони творять нашу національну ідентичність.

– Дівчино? Дівчино?! То Ви будете щось брати? За 5 хвилин наша крамниця зачиняється.

Я видихаю, Божа матір поміж ковбас, сирів та м’яса продовжує сумно дивитись на мене. Здається, вона розуміє про що я.

Анна Ютченко, студентка Школи журналістики Українського Католицького Університету


Полная версия
© 2007-2019 Интернет-обозрение Главное™