Главное™

Згадаємо Миколу Хвильового!

Тринадцятого Грудня — сто двадцять п’ята річниця від народження Миколи Хвильового. Що про нього треба знати і розуміти.

Події столітньої давнини — розвал Російської імперії та утворення на її місці національних держав, у тому числі української — дуже складні для розуміння. Безліч талановитих патріотів, яких ми тепер вшановуємо як найкращі уми людства того часу, у ті часи міняли незрозумілим чином думки або відверто помилялися. Складно було розібратися, складно і зараз, може навіть не менш складно, а більш.

Мало хто знає і говорить про те, що Українська Народна Республіка була соціалістичною і що її очільники до останнього планували союз із Росією. Часто згадують українізацію, розпочату більшовиками 1923го, але не говорять про її соціолоґічне підґрунтя, чому вона взагалі почалася, хто був за і хто проти неї. Так було, бо соціалізм (комунізм — одна із його форм) на той момент був основною рушійною силою ледь не всих революцій, перевіреним на практиці він майже не був, на різновиди його ніхто не поділяв. І Ленін, і Петлюра були за націоналізацію землі, а все інше сприймалося як питання тією чи іншою мірою другорядні. Особливо в Україні, де 93% населеня були селянам. Особливо на тлі “білої ґвардії” - прибічників “єдиною та неподільної Росії” із неймовірним соціальним розшаруванням, дискримінацією у різних формах, загарбницькими війнами і ґеноцидами, які зараз рідко пригадують лише тому, що воно було давно, а злочини більшовиків і нацистів — недавно.

У цій атмосфері сталося так, що величезна кількість українських патріотів пов’язала себе із комунізмом, часто перейшла на бік більшовиків після того чи іншого досвіду громадсько-політичної або військової діяльности на боці УНР.

Значно менше, але були і такі, ще до початку революції у Російській імперії сформувалися як переконані більшовики при тому, що цілком розмежовували Україну від “Великоросії”. Хтось із них уже тоді знав цій “Великоросії” ціну та розумів, наскільки вона може бути небезпечна, передбачав, наскільки “русскій дух” суперечить комуністичним ідеалам. Схоже, що до них належав і Микола Хвильовий.

В окопах Першої Світової та у своєму більшовицькому партизанському загоні після неї, Хвильвовий постійно ризикував життям заради звільнення суспільства від капіталу та морокобісся. Він міг уже тоді здогадуватися, що його найбільші випробовування, крах його ідеалів та його кінець будуть значно пізніше, після примарної перемоги революції та під дією перефарбованих російських імперіалістів.

Після “громадянської війни” Хвильовий оформлюється як письменник. А ще з 19го року — ві партійний діяч, і з його новели “Я (романтика)” та екранізованої повісті “Вальдшнепи” ми можемо здогадуватися, чим він займався і що він відчував.

Хвильовий мав великий вплив на літературне середовище. Він робив усе, щоби вивести українську літературу на найвищий рівень і розумів, що як у будь-якій хорошій справі — все має починатися з розриву із Росією. Але при владі уже був Сталін і СРСР повінстю оформився як оновлена Російська імперія. Українців-комуністів ставало все менше, їхній вплив танув. Справжніми українцями називали малоросів, а таких, як Хвильовий — “націонал-ухильниками”.

У Квітні 26го, за особистою вказівкою Сталіна, кати і підлабузники заходилися нейтралізовувати вплив Хвильового у літературі, як такий, що “поширює антиросійські настрої в Україні”. Хвильовий, винахідливий більшовик, намагався виправдовуватися і каятися, щоби не нашкодити українській справі та справі побудови комунізму. Специфічні були його ідеали та життєві установки, а сили — були нерівні. 28го року літературний критик Володимир Коряк, пізніше розстріляний, писав за Хвильового: “Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших.”

До кінця життя Хвильовий зберігав вплив у літературному середовищі та намагався щось змінити зсередини системи, як комуніст. Він був вірний Україні, але з якихось причин не розумів, що Українська Соціалістична Радянська Республіка — шлях в нікуди. Тоді цього багато хто не розумів.

13.05.1933, після арешту свого друга — письменника Михайла Ялового та бачивши нещодавно Голодомор на Полтавщині, Хвильовий на знак протесту застрелився. Залишив записку зі словами “Хай живе революція!”.

Нічого ліпшого не зміг вдіяти за два місяці і Микола Скрипник. Націонал-комуністичні ілюзії скінчилися. Могло статися так, що якби ми не були в одній державі з росіянами, комунізм не приніс би на нашу землю всих тих нещасть, які він приніс, ми бачили би лише його хороший бік.

Зараз в Україні, як давно у більшості европейських країн, заборонена комуністична ідеолоґія та засуджені кати нашого народу, які діяли від її імені. Хвильовий уникув декомунізації, тому що він був у першу чершу українцем та чесною людиною, а потім уже комуністом. Людям із таким світоглядом і таким життям можна пробачити багато причуд і помилок.

І найкращим доказом того, що Хвильовий приніс більше користі, аніж шкоди Україні — те, що він до самісінького кінця Радянського Союзу повністю замовчувався. “Русскіє люді” знищили його могилу, як і могили деяких інших націонал-комуністів. Лише 1989го року Валентина Овод відшукала приблизне місце, де була його могила, тоді ж Іван Драч видав збірку його прозових творів. Ще за кілька років за участі харківських просвітян (Хвильовий сам деякий час був просвітянином) поставили на могилі пам’ятник роботи Сергія Ястребова. Це все у Молодіжному Парку, де “русскіє люді” у семидесяті роки минулого століття розорили кладовище.

Микола Хвильовий нас вчить, що ні за яких обставин і за жодних ідеолоґічних розбіжностей між українцями, не можна переходити на бік москалів. Миколу Хвильового шанують по всій Україні, не зважаючи ні на що; у Львові є вулиця Миколи Хвильового. А війна із тими, хто знищував чесних людей, пам’ять про них, гісторичну правду і кладовища — триває. І ми в ній переможемо.

Ігор Алексєєв, член Ради
ХОО ВТ “Просвіта”


Полная версия
© 2007-2019 Интернет-обозрение Главное™