Главное™

Україна "арійська"

У тому, що під час війни ворог використовує проти свого противника всі можливі засоби, нічого дивного немає. Ще зовсім недавно ми дивилися російське телебачення і не йняли віри, що така масована брехня є можливою. Брехня, перебріхування, шельмування противника – стали звичними на російських майданчиках ток-шоу. Особливо дивували звинувачення України і Заходу в симпатіях до нацизму і фашизму. І приписування виключно росіянам резистентності на неонацистські ідеї. Ставало навіть смішно, що потім на цьому ж каналі могли демонструвати розлогий документальний фільм про розгул у Росії «Коловрату» – нацистів-язичників.

Не покидало також і відчуття несправедливості щодо України, бо ж вона повстала і боролася за демократичний європейський вибір. А тут її агресор називає нацистською, в якій до влади прийшла фашистська хунта. Ми сміялися, бо ані Порошенко, ані Яценюк, а тим паче Гройсман на фашистську хунту аж ніяк не тягнули. На вулицях і майданах деколи «свободівці» організовували смолоскипні походи з рунами та іншим мотлохом, але це було радше для картинки, яку замовляли ті ж російські пропагандистські ЗМІ. Натомість велична картина Майдану, що співає сотнями тисяч голосів Гімн України, надихала цілий світ.

Однак з часом українські малоосвічені пропагандисти почали проштовхувати альтернативний варіант історичного героїчного наративу. Який звели до історії парамілітарних та мілітарних формувань 1930–1940-х років. Причому зробили це усічено. Релятивізуючи різницю між добром і злом та зводячи все до некритичного і бездумного – головне за Україну. А якою бачили ту Україну самі борці – значення не мало. А мало би мати. Бо для решти світу, поза Україною та Росією, є принциповим питання, хто і кого переміг у Другій світовій війні. І цей світ категорично не допустить ревізії цих усталених оцінок. Навіть якщо ця країна справедливо захищає свій суверенітет і незалежність перед агресором. Навіть якщо припустити, що Україна наразі є заборолом Європи, то рано чи пізно виникне питання, а для чого тій Україні, щоб захищати себе і Європу так потрібні старі нацистські символи, шеврони і запліснявілі расистські теорії?

Як правило, українське суспільство довідується про новий тренд зі скандалів. От і цього разу президент Порошенко сфотографувався з підрозділом Десантно-штурмових військ ЗСУ, елітою українського війська, і це фото розмістили на його сторінці. Пильні гості сторінки розгледіли на однострої одного з воїнів шеврон із зображенням нацистського підрозділу Вафен СС «Мертва голова». Реакція була не відразу. Лише після того, як цей факт брутально використала російська пропаганда, щоб вкотре довести всьому світові, що українці – це неонацисти. До честі командування Десантно-штурмових військ треба сказати, що реакція була правильною, але дуже ніжною. І після десятків коментарів під їхнім зверненням стає зрозуміло, чому такими теплими і «батьківськими» були їхні слова.

Командування аж ніяк не хотіло образити воїнів і тим самим зменшити їх бойовий запал. Воно пояснило, що «необдумані дії деяких військовослужбовців дають негативні інформаційні приводи для ворожої антиукраїнської пропаганди». Командири пожурили своїх військових за те, що цим випадком скористалися «антидержавні та російські» ЗМІ і це викликало «негативний резонанс». Але дозвольте спитатися, якби цей випадок пройшов непоміченим у пресі, то солдати і далі могли б захоплюватися нацистською символікою? І далі взоруватися на подібні приклади військової організації та «героїзму»?

У відповідь на цю теплу і батьківську заяву командування український інтернет вибухнув звинуваченнями на адресу «батьків». І тут розкрився весь спектр настроїв у суспільстві. Домінували пояснення на зразок: все, що погано сприймається в Росії, – нам на користь. Все, що злить та обурює наших ворогів, – чудово для України. «Нехай ватні ср…ки горять», – вигукували особливо обдаровані! «Геть свої паскудні рила від хлопців, що захищають Україну», – істерично кричала якась пані. І тільки один чоловік спитався: «А без нацистських шевронів захистити Україну ніяк не вийде?».

Із цієї історії можна зробити кілька припущень. Припущення перше. Оскільки Україна зазнала агресії з боку Росії і її військо формувалося майже з нуля в ході цієї війни, то героїчний пафос аж ніяк не міг збігатися з радянсько-російським. На жаль, росіяни брутально інструменталізували для своїх пропагандистських цілей перемогу у Другій світовій війні, представивши її як перемогу Росії і росіян. Отже, українські воїни не могли більше надихатися подвигом своїх дідів та прадідів, що воювали в Червоній армії. А без духу бойового побратимства, відчуття приналежності до лицарського ордену зі своїм кодексом честі, подібними обладунками та символами навіть на сучасній війні годі обійтися. Як дивно й архаїчно це не звучало б.

Друге припущення полягає в тому, що офіційна українська історична політика робить акцент на західноукраїнському варіанті «національно-визвольної боротьби», де присутні, м’яко кажучи, українські збройні формування в нацистському вермахті. Що робить цю історію не «чужою» українцям. Принаймні так видається українським військовим, які не особливо багато знають про темні і злочинні сторони діяльності, наприклад, «Мертвої голови». І концентрують свою увагу на моментах, пов’язаних з воєнними успіхами цих підрозділів та прикладами бойового братства. Це так майже завжди стається, якщо зауважувати тільки один бік медалі. Наприклад, коли не хотіти знати, ким насправді були військові з «Мертвої голови»? І чому ми не можемо нічого позитивно сказати про їхню діяльність.

Наведу лише кілька фактів з історії Вафен СС «Мертва голова». Перед тим як стати елітною танковою дивізією, це були підрозділи, що сформувалися на основі трьох нацистських концтаборів: Дахау, Заксенгаузен і Бухенвальд. Майбутня «еліта з еліт» були спочатку охоронцями концтаборів, а їхній командир Теодор Айке – комендантом табору Дахау. Пізніше став інспектором концтаборів і дуже прислужився до їх розбудови. Ці військові були не просто охоронцями. Вони поєднували свою службу з нацистським ідеологічним та практичним вишколом (тренування). Один тиждень вони ревно охороняли в’язнів, а два наступні не менш наполегливо навчалися, щоб стати справжніми політичними воїнами.

Що ж вони вивчали? Історію (під расовим кутом зору), програмні засади Німецької націонал-соціалістичної робітничої партії (нацистської) та расові теорії. Їм чітко втовкмачували в голову, що вони обрані, що вони «юберменші», що вони мають місію. А ще їм чітко пояснювали, хто найбільші вороги Райху: євреї, масони і більшовики.

Якщо уважно придивитися до того книжкового мотлоху, який шириться в Україні і Росії, то вороги не змінилися. Єдине, що зовсім випадає із цього нацистського трактування, – це їхня ненависть до церкви. Хоча і в наших доморощених «арійців» християнські церкви, як витвір «юдейської» цивілізації, не в пошані. Їм ближчі язичницькі боги і божки. Як виявилося недавно на одному з похоронів бійця, що загинув в АТО, скандинавський Одін та мрії про Вальгаллу також не чужі озброєним українцям.

Військові з «Мертвої голови» завжди відзначалися безпощадністю. І це стосувалося не тільки євреїв. Вони так само не вважали за людей дідусів і бабусь наших новоявлених «арійців». Дивно, але вони направду чомусь не можуть зрозуміти, що нацистська расова теорія – це не витвір радянської та російської пропаганди. За планами Гітлера, українці мали спочатку обслуговувати німців, а потім зникнути з лиця землі.

І третє припущення. Українські патріоти не читають нічого того, що може зруйнувати їх нехитре уявлення про історію. Примітивний канон, базований на півправді і пересмикуванні, є дуже небезпечним. А міфологізовані історичні знання можуть призвести до непоправної біди. Бо тоді навіть щирі патріоти вважатимуть, що в нацистському режимі було не все так погано, а межі добра і зла перетворяться на суцільні манівці. У підсумку це приведе нас у люті обійми ворога. Але вже без друзів і союзників. І тут особлива відповідальність лежить на академічних істориках. Проте й тут, як на мінному полі. Але про це докладніше йтиметься в наступній статті про книгу «Україна – прабатьківщина людства» та велику шкоду від подібних профанацій.

Мораль з усього написаного така: наше суспільство має перестати жити в умовах подвійної моралі. З нами все буде гаразд, якщо ми не трактуватимемо визнання трагедії Голокосту проїзним квитком до ЄС, що стверджував один публічний український інтелектуал. І коли не будемо носити нацистські шеврони не тому, що ворог це помітить і використає проти України, а тому, що в нас буде по-справжньому гидливе ставлення до цього.

Василь Расевич

Джерело: zaxid.net


Полная версия
© 2007-2019 Интернет-обозрение Главное™