Главное™

Стати гвардійцем надихнув рідний дядько, який вижив в Афганістані

Петру Кушніру нічого в житті не давалось легко, але робота над собою завжди приносила потужні результати. Мрія хлопчика, який виріс у сім’ї військових, здійснилась повністю. Він не тільки зміг послужити в Україні і за кордоном, а з часом почав навчати інших. Він бачив, як гинули його друзі і дав собі слово, навчати людей так, аби вони змогли повертатись з кожної війни живими.

Тато Петра був військовим, мама інженер-конструктор систем космічного зв’язку, син щодня дивився на людей, які працювали над створенням обороноздатної держави. Але найбільше надихнув його рідний дядько, який був і хрещеним для хлопчика. Від дивом повернувся живим з війни в Афганістані, двічі виживав там, де гинули всі. Його історії значно вплинули на нього і вже у 2002 18-річний юнак сам прийшов до військкомату.

Наполегливого та серйозного юнака помітили одразу. Строковика направили в навчальну частину від Харківського військового університету, навчався на сержантську посаду з допуском до пуску ракет. Закінчив навчання на відмінно. На останніх місяцях служби підписав контракт із Збройними силами України.

«Я от як знав з дитинства, що армія це моє, так і під час строкової служби в тому ще більше переконався, - розповідає вже нинішній військовослужбовець Нацгвардії старший сержант Петро Кушнір. – Але на той час мені України було мало, хотів вчитись у військових з інших країн. Працював щодня над собою аби потрапити у миротворчі місії. У 2004 почав пробуватись, тоді було 62 людини на місце і мене відібрали».

Петро Кушнір відправився до республіки Ірак, там став командиром відділення артилерійської розвідки мультинаціональної дивізії стабілізаційних сил НАТО.

«Не буду обманювати, що не було страшно. Було, всі боялись. Далеко від дому, інша країна, просто все життя перед очима, - розповідає Петро. – Зранку зійшов з борту літака і одразу в обличчя сухий гарячий вітер, просто обсмажує обличчя. Всі боролись зі своїм страхом, не показували його. Не боїться лише дурень, досвідчений військовий чим більше знає, тим більше боїться, бо розуміє, що його може очікувати».

У розмові старший сержант Кушнір згадує, як став свідком загибелі одразу 8 військовослужбовців, ще кілька десятків отримали поранених.

«Тоді я вперше побачив як працюють професійні військові медики. Все було настільки швидко, кожен рух відточений, нічого зайвого. Пам’ятаю як на мить мене це видовище просто підкорило. Я хотів як вони і я хотів щоб в Україні всі могли ось так».

Тоді Петро почав переймати досвід у військових з інших країн, з часом став інструктором і мав змогу тренувати Національну гвардію Іраку.

«Коли повернувся з місії ніякої адаптації у нас не було, ніхто не звертав тоді увагу на це. Всі закривались в собі. Я тоді зрозумів свого дядька, який після Афганістану став мовчазним. По поверненню одразу прийшов до нього в гості, понад добу просиділи за столом, говорили. Тоді я відчув у ньому ту єдину рідну душу».

У 2006 році, коли звільнялось багато кадрових військових, Петро теж звільнився. Але 2014 рік змінив його життя, як і життя багатьох інших чоловіків. Тоді почали приходити звістки про загибель багатьох побратимів з батальйону, де проходив службу. Ледь дочекавшись, поки народиться дитина одразу гайнув на фронт. Спочатку пішов служити в артилерійську розвідку ЗСУ, там за 3 тижні мав підготувати людей до війни. Каже, що з завданням впорався.

«Умови ведення війни постійно змінюються. Звісно, я мав дуже багато навиків, але за той час поки не служив були і зміни. Хотілось навчатись ще. У 2017 році зміг пройти навчання інструкторів Національної гвардії США. Після цього зрозумів, що потрібно підкорювати нові вершини. Так потрапив до Нацгвардії».

Наразі старший сержант Петро Кушнір старший інструктор в 2 батальйоні 2 Галицької бригади в місті Тернополі. Коли прийшов сюди одразу поїхав навчатись до міста Золочева, в Навчальний центр Національної гвардії України.

«Кожен раз під час навчань дізнавався щось нове, думав, як адаптувати колишні знання. Постійно проектував свої знання та думав, як стати цікавим інструктором. Солдати-строковики, яких я навчаю, бачать моє відношення і відповідають плідною роботою. Головне, що я їм намагаюсь пояснити, що може прийти день, і кожен з них покине свою роботу, візьме зброю до рук і поїде захищати Україну. Головне, щоб вони вміли правильно це робити, адже це може зберегти життя не тільки їм, а й іншим українцям. Мої знання мають стати їхніми».

Як розповідає Петро, тут у батальйоні, під час того як почав навчати військових та учнів шкіл, почав відчувати, що нарешті адаптується від страшних бойових буднів.


Полная версия
© 2007-2019 Интернет-обозрение Главное™